Наступного дня Господь знову споглядав на те, що створив. Треба було дещо поправити.
На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, плямисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя – й у земній товщі з’явилися діаманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схованих у глибинах.
Господь глянув на квіти – одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», – подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.
На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходив виводити трелі.
Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радості. Так постав захід сонця.
Що прошепотів Господь людині, аби вона стала людиною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив короткі слова: «Люблю тебе».