Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і – зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні гострими шпичками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом.
«Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок поглине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе даремно», – бідкалася ріка.
Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетворюватися на багно і життя в ній завмирало.
Та ось до жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.
– Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам, – сказав він.
Ріка злякалася ще більше.
– Я створена для того, щоб плинути поміж двома берегами, спокійно і неспішно. Не моє призначення – мандрувати в повітрі.
Вітер відповів:
– Не бійся. Коли перемінишся в пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш на землю і знову попливеш рікою, а там добіжиш і до моря.
Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.
Багато людей забули, що існує лише один спосіб побороти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.
Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сонцю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважуються.